В Італії я працюю вже 22 роки. Нещодавно я влаштувалася на роботу до однієї італійки. Там я познайомилася з Марією, яка прибирала в будинку навпроти

Працюю я в Італії вже протягом 22 років, а виїхала ще у віці 35 років. Вирішила одна із перших спробувати знайти щастя на чужині.

Спершу роботу знайти було дуже важко, українок там майже не було. Мовний бар’єр, нова країна… але найбільше ранила душу думка про те, що вдома я залишила двох синів: Сергія, якому виповнилося 14 років та Андрія — 11 років.

З чоловіком я розлучилася й потрібно було ставити дітей на ноги…

Я як згадаю, як страшно було в той період. Це лише зараз приїжджаєш в Італію і чуєш там на кожному розі українську мову,  а тоді — ні билинки рідної душі. Я їхала сповнена надій, що одразу знайду роботу. Однак процес затягнувся, кошти на проживання в мене закінчилися й довелося спати на вулиці. Але доля була доброю до мене, й робота сама знайшлася.

Я сиділа зморена на лавочці в парку, як раптом біля мене сів поруч гарний італієць. Спитав, чи мені потрібна допомога. Маріо забрав мене додому, нагодував. Там я побачила у нього хвору дружину, якій потрібна була допомога, от я і в них залишилася. Я доглядала за його дружиною Аделіною, у них було двоє дівчаток. Дружина занедужала відразу після народження другої доньки. То ж вихованням дітей займався Маріо.

Жила я в них протягом року, вже краще знала мову, й Маріо спитав мене про моє життя на батьківщині. Він був шокований, коли дізнався, що у мене є двоє синів й запропонував їх перевезти в Італію. Я ж розуміла, що це було неможливо, але він наполягав на своєму.

Синьйор за пів року оформив всі необхідні документи і от мої діти вже проживали зі мною. Там ще були певні нюанси, колишній чоловік не хотів давати дозвіл, довелося ще платити йому.

Таким чином я з синами проживала в домі синьйора в окремій кімнаті. Мої діти пішли в школу, курси італійської. Спершу їм було дуже важко, але згодом все стало налагоджуватися. Я ж в день допомагала сім’ї синьйора, а потім ішла в нічну зміну — працювала прибиральницею в аеропорту.

Так і жили ми всі разом протягом 17 років, мої сини вже зробили кар’єру в Італії: Сергій став архітектором, а Андрій — перукарем. Поодружувалися в Україні й забрали невісток в Італію. Синьйор Маріо помер 5 років тому, а його дружину забрала до себе донька. Я вже знайшла іншу роботу: прибирання в італійки, а навпроти також працювала українка — Марія, от ми і познайомилися. Жінка приблизно моя ровесниця.

Марія розповіла, що в Україні у неї син, якого вона навідує двічі на рік вже протягом 16 років. Син вже одружений, має дружину, дитину й вона всі гроші пересилає їм.

Так одного дня Марія стривожена зателефонувала мені і попросила, щоб я знайшла їй підміну на три тижні, терміново треба їхати додому. Повернулася вона в Італію вже вся в чорному одязі.

Єдиний син, заради якого вона жила і працювала тут, занапастив своє життя. Мама постійно присилала йому гроші, намагаючись хоч якось компенсувати свою відсутність, а він подружився із оковитою.

А зараз у нього залишилася дружина з маленькою дитиною на руках. Невістка сказала Марії, що син потрапив в лікарню, і та одразу приїхала. Тепер вона картає себе, чому не забрала сина до себе, можливо, він би залишився живий.

А я не знаю, що їй сказати у відповідь… Ось така непросто доля українських заробітчанок