Батько: «Раз матері більше немає твоєї, квартира моя. Іди, щоб я тебе більше не бачив! »
У нас була сама щаслива сім’я. Коли мені виповнилося шість років тата не стало, ми з мамою залишилися одні. Мама більше ніколи не раділа, посміхалася тільки іноді, коли обіймала мене погладжуючи по голові.
Працювала мама на заводі, важко їй одній доводилося мене виховувати. Незабаром вона познайомилася з дядьком Іваном, він теж працював на заводі, мама привела його до нас жити. Мені він звелів називати його батьком і я охоче погодився, бо мені він відразу сподобався.
Він ходив зі мною на каток грати в хокей і вечорами вдома ми грали в шашки. Все було добре… поки дядя Ваня не став пити… тоді все змінилося…
Вони з мамою лаялися кожен день. Вона забирала в нього пляшку, а він за це піднімав на неї руку. Вона на роботу ходила з синцями на обличчі. Одного разу я хотів заступитися за неї, а дядя Ваня відкинув мене, я вдарився головою і втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив маму. Вона сильно плакала приклавши до моєї голови мокрий, холодний рушник і погладжуючи мене по руці шепотіла:
— Сонечко моє… все Буде добре… Тільки трошки треба почекати…
Вона мені дала попити води, і я заснув міцно міцно стискаючи її долоні у своїх руках.
Прокинувся я вранці, мама вже готувала сніданок. Я почистив зуби, вмився і вийшов на кухню. Підійшов до мами і поцілував її, а вона мене обняла. За столом сидів дядя Ваня п’яний, схиливши голову і щось бурмочучи. Я поснідав і мама відправила мене на вулицю погратися.
Повернувшись, я побачив що мами вдома немає, а дядя Ваня сидів за столом і наливав собі чергову чарку.
— А мати де? Куди пішла?…- запитав я…
— Забрали твою маму… в лікарню. Менше лізти буде! А ти іди геть чашки помий… а то мати не домила! — ледве ледве промовив він…
Я дуже злякавсяі побіг до сусідки баби Маші, щоб дізнатися що сталося. Я дуже переживав за маму. Вона мені сказала, що мамі стало погано і вона викликала швидку допомогу. А на завтра пообіцяла мене взяти з собою до мами провідати її.
Я всю ніч не спав, чекав коли настане ранок і я побачу матусю. Я сидів у своїй кімнаті й старався не ворушитися, щоб дядько Ваня не став мене лаяти. Він всю ніч просидів за столом, розмовляючи сам з собою.
Вранці я потихеньку вийшов з квартири і побіг до бабусі Маші. Вона взяла мене за руку і повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:
— Мені дуже шкода… але у неї були травми не сумісні з життям. Під час операції серце не витримало…
Я не хотів вірити в те, що каже лікар… У мене полилися сльози… в грудях краялося серце і стало дуже важко дихати… Я побіг по коридору, забігаючи в кожну палату в надії побачити маму… Я кликав її… але вона не відгукувалася.
Бабуся Маша схопила мене і міцно притиснула до себе. Вона плакала і повторювала: « Не плач, перестань… Матуся тепер буде твоїм ангелом… стане оберігати тебе!»
Я не хотів нічого чути, а хотів щоб мама підійшла до мене і притиснувши до грудей, погладила мене по голові, як колись… Як? Як я тепер буду жити без мами?…
Бабуся Маша привела мене додому. Дядя Ваня спав у залі на дивані. Я тихенько пройшов у кімнату і ліг на ліжко, довго плакав і не помітив як заснув.
Вранці я прокинувся від того, що дядя Ваня зайшов у мою кімнату і схопивши мене за руку підняв з ліжка:
— Збирай речі і йди! Матері твоєї більше немає, квартира моя! Мої очі, щоб тебе не бачили!
Я взяв трохи одягу і вийшов з квартири. По щоках текли сльози, я не знав куди йти… і постукав бабусі Маші. Вона заспокоїла і сказала:
— Не плач… знайдеться на нього управа!
Бабуся Маша написала заяву на дядю Ваню, його посадили. Вона оформила опіку наді мною. Квартира за законом дісталася мені, але жив я з нею, а квартиру знімали квартиранти. Гроші від здачі квартири вона відкладала і на повноліття віддала мені.
Зараз я одружений і у мене є син. Бабусю Машу ми забрали жити до себе. Вона для мене як рідна мати! Я їй кожен день дякую. Якби не вона, я не знаю що було б зі мною…