«Він – старий уже, і не чує, про що ми розмовляємо – спить, аж похрапує. Не хвилюйся, коханий», – засміялася Люба у слухавку

Тарас Семенович зранку ніби встав не з тої ноги: весь день все йому не подобалося, а цапом-відбувайлом стали працівники його фірми.

Вони завжди дивувалися цьому чоловікові, що йому іще треба? Його життя — мрія: молода дружина, власний бізнес, дороге житло та автівка. Але от вчора сталося таке, що змінило подальший розвиток подій. Вчора йому зрадила його дружина…

З першою дружиною Ларисою Тарас розлучився ще замолоду, він тоді тяжко хворів, а вона викрала всі заощадження та покинула його наодинці з хворобою. Згодом він став на ноги та почав будувати кар’єру, справи кохання його не дуже цікавили.

Але все змінилося, коли в його кабінет зайшла молода дівчина проситися на роботу. Вона благала, щоб чоловік взяв її хоч прибиральницею, адже у неї нема і шматка хліба. Сама дівчина була красива на вроду, однак одягнена бідно. Очі голубі-голубі та з довгою русою косою, а ще вона нагадувала йому його перше кохання — Христину.

Тарас навіть і не отямився, як вона полонила його думки. Він пообіцяв Любі, що постарається допомогти у такій складній ситуації.

Він взяв дівчину на посаду помічниці, а в перший місяць виписав їй премію. Колеги дивилися на неї з-під лоба, адже не розуміли, що відбувається. Дехто з нею взагалі не розмовляв.

Коли Люба вирішила спитати в Тараса, за що їй премія в перший же місяць, він сказав: «Учись жити простіше, Любо, і тоді тобі стане легше. А ця премія – заохочувальна, щоб іще краще працювала. Зрозуміла?».

І пів року не пропрацювала дівчина, як керівник покликав її заміж. Люба не одразу відповіла, вона не знала, що криється за тим багатим життям, хоча і сама відчувала, що закохується в Тараса.

Весілля влаштували лише для рідних. Тарас Любу носив на руках, возив її на курорти та виконував кожну забаганку. Проте Люба теж поважала старшого чоловіка і не зловживала його фінансовим становищем.

Все в них було добре донедавна, коли помітив, що Люба якось змінилася. А коли він вкотре заводить мову про дитину, спитає: «Куди нам спішити? Ще маємо час». «Для чого є час, Любо? Хіба ти не бачив, що у мене сивина з’являється у волоссі?», – Тараса аж трусило від таких розмов.

Правда, найбільше чоловіка вразила остання розмова Люби: «Він – старий уже, і не чує, про що ми розмовляємо – спить, аж похрапує. Не хвилюйся, коханий».

Тоді в нього защемило у серці. Він зрозумів, що молода дружина йому зраджує. Вранці Люба сказала, що їй потрібно поїхати до подруги, а Тарас вирішив за нею прослідкувати.

Він обережно їхав за її автівкою, а руки тряслися: він боявся побачити її з іншим.  Як раптом його увагу привернуло двоє людей на узбіччі: старенький чоловік допомагав встояти на ногах дівчинці, на яку наїхала машина. Зловмисник втік, а Тарас хотів викликати швидку допомогу.

В цей момент ця дівчинка, Софія, промовила:

«А он і мама з роботи йде». Тарас Семенович відчиняє двері й не може повірити своїм очам: назустріч доньці поспішає Христина!

Христина також була вражена цій зустрічі, вона одразу впізнала його. Тарас підвіз жінок додому, а виясняти стосунки з Любою він не хотів взагалі.

Христя — це палке кохання Тараса ще зі студентських років. Він так і не одружився з нею, оскільки вона була з бідною сім’ї, а його батьки вирішили, що вона йому не пара. Так він і зник з її життя, раптово, що Христя навіть не могла зрозуміти, в чому річ.

Так у його житті з’явилася Лариса. Скільки разів потім він шкодував про свій вчинок! Скільки разів дорікав батькам, що змусили його покинути Христю. Згодом, коли Лариса показала своє справжнє обличчя, мати сама визнала свою помилку, але було пізно… Чи не тому він впустив у своє серце Любу, адже була надто схожою на Христину? І знову історія повторилася. У Люби з’явився інший…

Тарас весь цей час думав про Христину, як склалося її життя, хто її чоловік. Ввечері він намагався додзвонитися до Люби, однак та не відповідала. Йому було дивно те, що він відчував полегшення через те, що молода дружина так і не поверталася додому.

Ватяними ногами він виходить з автівки, ступає на подвір’я Христі.

А сама Христя не очікувала побачити Тараса біля свого будинку. Але як тільки вони зустрілися поглядами, в серці знову спалахнули ті почуття, які так і не згасали. А всі ці роки тліли й чекали нового вибуху. Христина ледь чутним голосом мовила:

«Заходь, Тарасе. Ми з донькою так довго на тебе чекали. Соня – твоя донька, а моє серце досі належить тобі. Та тільки тобі вирішувати, зостанешся тут чи ні».