– Ти що надумала? Це єдине, що у тебе залишилося від коханого, а ти хочеш її позбутися?

Оля більшу частину свого життя прожила у селі. Вона була дуже гарною та розумною дівчиною, тому після закінчення університету вирішила поїхати до міста, аби вступити до інституту. Насправді, так робила майже вся молодь, адже у селі не було ніяких перспектив та роботи.

У місті Оля вчилася разом зі своїм хлопцем Антоном. До речі, він був з її села. Після закінчення навчання дівчина влаштувалася на роботу в меблеву фірму, де Антон вже працював водієм. Взагалі, все було дуже добре. Вони разом орендували квартиру та вже навіть хотіли одружитися, Оля завагітніла. Та всі плани зруйнував нещасний випадок. Антон потрапив у страшну аварію та загинув на місці.

Оля просто не знаходила собі місця від горя, але довелося взяти себе в руки та думати, що робити далі. Прожити у великому місті з дитиною, на орендованій квартирі та без роботи просто неможливо. Оля вирішила повернутися додому, народити дитину й вже згодом, за можливості повернутися у місто. Так і вчинили, але батьки її навіть на поріг не пустили:

— Це ж така ганьба! Ми тебе стільки років вчили, аби ти десь дитину нагуляла? Сюди можеш навіть не повертатися!

Оля плакала від безвиході. Що робити? Куди йти? Як вижити?

До міста її зголосилася підвезти подруга Марина, вона якраз мала там справи. Дівчата розговорилися та й Оля розповіла про всі свої біди.

— Поїду до міста, зроблю аборт й буду далі будувати своє життя…, — зі слізьми на очах сказала дівчина.

— Стоп! Ти що дійсно хочеш позбутися останнього, що у тебе від нього залишилося? Ти ж потім про це шкодувати будеш все своє життя!

— А що мені робити? Мені просто немає куди йти. А сама дитину я не виховаю.

— Як це немає куди, а мама Антона? Ти їй казала про свою вагітність?

— Ні, та й воно їй ні до чого. Всі й так думають, що це чиясь інша дитина і вона, мабуть, теж так вважає, — сказала Оля.

— Ну, ні подруго. Ми це так не залишимо. Справи почекають. Зараз же поїдемо до неї й ти все розповіси, а там вже видно буде, — рішуче відповіла подруга.

Так дівчата приїхали до Лідії Степанівни. Олі було важко у всьому зізнатися, але все ж вона зібралася з силами й сказала. Жінка подивилася на неї й заплакала:

— Донечко моя рідненька! Я вже думала, що залишилася у цьому світі одна. Ти ж знаєш, чоловік у мене помер рано, а тут ще й сина втратила. Думала, нічого у мене не лишилося, вже й сама хотіла піти з цього світу. А тут ти таку чудову новину мені сповістила! Я ж навіть не сподівалася! Ти не переживай, жити будеш тут. Народиш та й будемо разом виховувати, а потім якщо схочеш поїдеш у місто, а можеш лишатися, я пенсію маю, будемо якось жити.

Ось так буває, рідні батьки виганяють, а чужі приймають як рідну дитину!