“Мій син, кажеш? У мене очі карі, у тебе – сірі, а у нього – сині, як небо вкрали. Такі, як у кума Михайла. Я давно підозрював, що між вами щось є”

– Ну що, зрадила мені, тепер сама рости його! Подякуй, що взагалі тебе вагітну з дому не вигнав! — кричав Петро.

– Ти хоч розумієш, що ти говориш? Павлик — твій син! У мене ніколи не було інших чоловіків, тільки ти! І ти це добре знаєш! – жінка плакала і пригортала до себе немовля.

– Мій син, кажеш? У мене очі карі, у тебе – сірі, а у нього – сині, як небо вкрали. Такі, як у кума Степана. Я відчував, що ти з ним щось маєш!

– Розумієш, що наш кум порядний, просто не зміг такого зробити! А я що? Взагалі нікого, окрім тебе не хочу біля себе бачити. А очі сині в малого, бо у твоєї матері — сині! Перестань ревнувати! Я тобі п’ятеро дітей народила!

– Не п’ятеро дітей, а четверо. Це потерча не може бути моє! Стули пельку! Не бреши мені!

Так було щодня.

Немовлятко росло, розвивалося. Павлик був дуже допитливим хлопчиком, любив допомагати та обійматися. Проте, він боявся батька, бо той жодного доброго слова йому не сказав. Старших дітей він любив, а найменшого постійно принижував.

Павло дуже переймався цим, заплакав та запитав у мами:

– Чому тато мене не любить?

Жінка розгубилася, розуміла, що брехня не пройде, бо дитина розумна:

– Йой, чому думаєш, що тато тебе не любить? Він багато працює, тому такий суворий.

– Мамо, я ненавиджу брехні, ти знаєш!

Бідна матуся хотіла уникнути цієї розмови, намагалася розвеселити малого та приголубила.

Час не стояв на місці. Павло виріс, змужнів. І що не рік ставав усе більше схожим на батька – ті ж звички, та ж статура, зовнішність. Лише очі – як у бабці Олі.

Степан почав розуміти, що це його дитина, але нічого для примирення з сином не робив.

Згодом, найстарша донька вийшла заміж та переїхала від батьків, молодша дівчинка теж заручилася. Петро готується до весілля: тримає велике господарство, скуповує горілку, все робить, аби люди знали який він  хороший! А згодом, ще й онуки з’являться від сина. Не життя, а мрія. Єдине, про Павла він навіть і думки не гадав.

А тим часом, Павло став парубком, закінчив школу відзнакою, втупив до військового вишу. Дівчата тліли від краси його блакитних очей. А він закохався у одну дівчинку — доньку полковника. Той не розгнівався, навпаки – зрадів, що матиме такого зятя.

Пишного весілля молоді не захотіли, тож скромно відсвяткували у тісному колі найближчих людей. Сестри, брат і мама також були. Лише батько Павла проігнорував святкування.

– Господарство залишився порати, – відмовляла мама, червоніючи.

Молодята жили у квартирі, яку їм подарував тесть. Тішились одне одним і у любові народили первістка — Дмитрика, а за 3 роки й дівчинку — Наталочку. Сім’я була дуже щасливою. Молодий батько окрилений біг з роботи до коханої жінки та своїх діток.

Свекруха часто відвідувала подружжя, привозила найсмачніші гостинці. Та й Павло возив жінку та дітей у село, бо сподівався, що хоч для внуків його батько буде хорошим. А той, взагалі розчарував Павла, бо навіть не привітався з ним та невісткою. Молода невістка не розуміла такої поведінки та запитала в Павла чому так сталося:

– Не любить він мене. І ніколи не любив.

– А яка причина?

– Мені не відомо, він ніколи зі мною не розмовляв.

Як захворіла мама Павла, Інна (невістка) щодня провідувала свекруху, витрачала гроші на ліки, на найкращих лікарів. На жаль, її це не врятувало і Павло залишився без матері.

Петро став вдівцем і жив сам, бо старші діти зовсім забули про нього. А батько марнів, хилився під вагою туги за дружиною. Навіть хотів зробити самогубство, якби не Павло.

Щонеділі син навідувався до батька, привозив усе що міг, допомагав робити будь-яку роботу, та й діти любили бавитися з дідусем. У Петра нарешті змінилася думка, і він прийняв сина, як за свого. Та й помітив очі, які були точно такі, як в матері Олі.

Ті кого любив, забули про нього, а такого кого все життя зневажав — постійно поряд.

Петро тішився краєвидами, сміхом онуків, що гралися з ним і відчував приємний аромат вечері, яку готувала невістка. Син йшов з городу, а батько закликав сина до себе:

– Ходи сину, – тихо мовив. – Хочу щось тобі сказати.

Павло здивувався і підійшов до батька.

– Синку, рідний, вибач мені, за все пробач. Ти не знаєш батьківської любові, бо я впертий, мені бракувало розуму.

– Давай не будемо згадувати минуле – усміхнувся Павло.

Петро розплакався та з відчуттям каяття пригорнув свого сина, онуків, що якраз прибігли до них.

– Ох ви ж моя потіха, – прошепотів крізь сльози. – Розкажу я вам якусь небилицю. Хочете?

Діти зі щасливими очима зручненько вмостилися на коліна дідусеві, обіймали його та голубили. А Павло був впевнений, що його люблять та завжди чекають у батьківському домі.