Настає час, коли бажання йде. До всього. І до речей, і до людей …

Багато років тому, коли ще була жива моя мудра бабуся, вона одного разу сказала нам з мамою, вішаючи нові штори до Великодня, одну чудову річ … Штори були,  ті на часи, новомодні: з асиметричними ламбрекенами, кистями, іншими прибамбасами … Вони ніяк НЕ хотіли чіплятися до карнизів, падали нам на голову … ми лаялися, возилися, реготали, знову бралися за справу …

– Ще зовсім недавно я б до стелі стрибала, якби у мене з’явилися такі штори, – сказала бабуся, – а зараз ні крупинки бажання … Воно йде, дівчата … бажання йде. До всього. І до речей, і до людей … Робіть все, поки у вас є на це бажання. Витрачайте гроші на дурниці – не збирайте! Дурниця дарує радість, а накопичення – ні. Куди збирати? На похорон? Ще нікого непохованим не залишили …

Радійте, поки є радість … Любіть, поки хочеться … Настає час, коли і тепла чужого не хочеться … Нічого вже не хочеться … Напевно, природа так спеціально робить, щоб ми спокійніше йшли, не чіплялися ні за барахло, ні за людей … Ось і я вже готова піти … А якби зараз могла повернутися в ваші роки, то жила б одним днем, і раділа кожному бажанням …

Бабусі давно немає. А я живу саме так: одним днем, і радіючи кожному бажанню. …

Автор: Ліля Град