Мій батько виставив нас на вулицю. І ось, через 30 років мій син зустрів одну офіціантку …

Шон Уелен з США сам виховує трьох дітей. Одного вечора, зайшовши з ними в ресторан, він згадав все, що сталося з їх родиною 30 років тому:

«Назавжди запам’ятаю той день, коли мої батьки розійшлися. Ми з батьком посварилися. Мені, матері і молодшому братові довелося тоді ночувати в готелі – батько став зовсім некерованим. Коли наступного вечора ми повернулися, він уже поміняв  замки. Пам’ятаю, як мама благала його дозволити нам хоча б забрати речі. Він не дав. У відповідь викликав копів.

Ті кинули мені якусь чорну сумку і сказали, що у мене є 10 хвилин на те, щоб забрати все необхідне. В сумку вмістився тільки одяг. Це був останній раз, коли я переступив поріг будинку, в якому виріс. Я залишив всі свої бейсбольні нагороди. Всі грамоти, 10000 бейсбольних листівок. Всі. Чорт, мені навіть черепаху не дали забрати!

Ми переїхали в якийсь маленький сарайчик, у нас не було ні-чо-го. Люди з церкви принесли нам каструлі, сковорідки, пару крісел, ліжка і їжу. Всі заощадження з банківського рахунку батько зняв, тому у матері залишилися тільки кишенькові гроші. Вона нічого не могла зробити. Поруч не було ні сім’ї, ні родичів. Підтримки ніякої, крім тих незнайомців з церкви. Як мати тоді не загнулася, не знаю. Я б тут же здався. Але вона – ні разу й не подумала.

Розуміти, що мати для нас зробила, я почав тільки тоді, коли сам став батьком-одинаком. В молодості було складно уявити собі, на що вона пішла заради нас. Мати запрацьовувалася до чортиків, щоб у нас з братом було все найнеобхідніше.

Увечері, коли ми пішли з сином в нашу улюблену паршиву китайську забігайлівку, я раптом побачив нову офіціантку. Її відразу було помітно. Господарі були китайцями. Персонал – китайці. І раптом це маленьке білошкіре створення. Обслуговувала вона відмінно, завалювала мого сина компліментами, захоплювалася його манерами. Ми закінчили вечерю, поговорили трохи. З розмови я зрозумів, що вона теж мати-одиначка. Працювати в брудній китайської кафешці їй, зрозуміло, того вечора не хотілося, але вона робила це не для себе. У мене серце по швах пішло.

Я відразу згадав маму. Я побачив в ній жінку, яку весь час спостерігав у своїй матері. Мати одиначка. Може, вона сама так захотіла. Може ні. Не знаю. Я знаю одне – вона працює щоночі, щоб у дітей на столі завжди була їжа, а на ногах – черевики. Працює вона не заради статусу. Не заради кар’єри. Просто заради того, щоб вижити. Заради посмішки на обличчі її дітей. Я знаю її біль. Хоча, якщо чесно, до цих пір не уявляю, як жінки самі дають собі раду.

Я розумію, що мої чайові не допоможуть їй оплатити всі рахунки. Я знаю – на ці гроші дітям брекети не поставиш і холодильник не заб’єш. Я просто сподіваюся, що сьогодні через ту посмішки, яку я викликав на її обличчі, вона повернеться додому щасливіша, ніж зазвичай.

Я не знаю її історію. Так мені це і не потрібно. Я просто подумав, раптом одного разу і моєї матері хтось так морально допоміг? В ті дні, коли їй просто хотілося кинути все до біса, хтось добрий просто поговорив з нею по душам і дав надію.

Я вважаю, моя мати – безмірне благословення. Вона по цеглинці викладала весь мій шлях від початку і до кінця. Вона навчила мене не прогинатися. Я сподіваюся, та мати з китайської кафешки завтра прокинеться з новими силами, зрозуміє, як багато вона значить для своїх малюків і знову рушить на бій з життям. Всім матерям-одиначкам … РЕСПЕКТ! Ви прекрасні, і ваші діти багато чому у вас навчаться. Вони дивляться на вас, спостерігають за вами. Так само, як я колись дивився на свою матір.

Mамуль, я тебе люблю. Ти мій герой”.

Що тут додати? Респект всім чоловікам, які, як Шон, усвідомлюють вагу материнського тягаря.