Імена 3 інженерів, які пішли в водолазних костюмах під розпечений реактор Чорнобиля, і врятували всю Європу
Імена трьох інженерів, які пішли в водолазних костюмах під розпечений ядерний реактор Чорнобиля, і врятували всю Європу:
Олексій Ананенко
Валерій Беспалов
Борис Баранов.
Ці три людини врятували мільйони жителів планети.
Чорнобиль міг обернутися ще більш страшним лихом, якби не самопожертва цих героїв, про яких більшість з нас ніколи не чули.
Лише через п’ять днів після вибуху, 1 травня 1986 року, радянська влада в Чорнобилі зробили страшне відкриття: активна зона реактора, що вибухнув все ще плавилася. В ядрі містилося 185 тонн ядерного палива, а ядерна реакція тривала з жахливою швидкістю.
Під цими 185 тоннами розплавленого ядерного матеріалу знаходився резервуар з п’ятьма мільйонами галонів води. Вода використовувалася на електростанції в якості теплоносія, і єдиним, що відділяло ядро реактора, що плавився від води, була товста бетонна плита.
Активна зона повільно пропалювала цю плиту, спускаючись до води в тліючому потоці розплавленого радіоактивного металу.
Якби це розпечене до білого ядро реактора торкнулося води, воно б викликало масивний, забруднений радіацією паровий вибух. Результатом могло б стати радіоактивне зараження більшої частини Європи. За кількістю загиблих перший чорнобильський вибух виглядав би незначною подією.
Так, журналіст Стівен Макгінті (Stephen McGinty) писав:
«Це спричинило б за собою ядерний вибух, який, за розрахунками радянських фізиків, викликав би випаровування палива в трьох інших реакторах, зрівняв з землею 200 квадратних кілометрів [77 квадратних миль], знищив Київ , забруднив систему водопостачання, яка використовується 30 мільйонами жителів, і на більш ніж сторіччя зробив північну Україну непридатною для життя »
Школа російських і азіатських досліджень в 2009 році привела ще більш похмуру оцінку: якби серцевина реактора досягла води, то вибух «знищив би половину Європи і зробив Європу, Україну і частину Росії безлюдними протягом приблизно 500 тисяч років».
Працювавші на місці експерти побачили, що ядро пожирало ту саму бетонну плиту, пропалювало її – з кожною хвилиною наближаючись до води.
Інженери негайно розробили план щодо запобігання можливих вибухів реакторів, що залишилися.
Було вирішено, що через затоплення камери четвертого реактора в аквалангах відправляться три людини. Коли вони досягнуть теплоносія, то знайдуть пару запірних клапанів і відкриють їх, так щоб звідти повністю витекла вода, поки з нею не стикнулася активна зона реактора.
Для мільйонів жителів СРСР і європейців, яких чекала неминуча загибель, хвороби та інша шкода через вибух, що наближався, це був чудовий план.
Чого не можна було сказати про самих водолазів. Не було тоді гіршого місця на планеті, ніж резервуар з водою під четвертим реактором. Всі прекрасно розуміли, що будь-який, хто потрапить в це радіоактивне вариво, зможе прожити досить, щоб завершити свою роботу, але, мабуть, не більше.
Радянська влада роз’яснила обставини другого вибуху, що наближався, план по його запобіганню і наслідки: по суті це була неминуча смерть від радіаційного отруєння.
Зголосилися три чоловіка.Вони добровільно запропонували свою допомогу, знаючи, що це, ймовірно, буде останнім, що вони зроблять у своєму житті. Це були старший інженер, інженер середньої ланки і начальник зміни. Завдання начальника зміни полягала в тому, щоб тримати підводну лампу, так щоб інженери могли ідентифікувати клапани, які потрібно відкрити.
На наступний день чорнобильська трійка наділа спорядження і занурилася в смертоносний бассейн.В басейні панувала непроглядна темрява, і світло водонепроникного ліхтаря у начальника зміни, як повідомляється, бло тьмяним і періодично гасло.
Просувалися в каламутній темряві, пошук не приводив результатів. Водолази прагнули завершити радіоактивне плавання якомога швидше: в кожну хвилину занурення ізотопи вільно руйнували їх тіла. Але вони до сих пір не виявили зливні клапани. І тому продовжували пошуки, навіть не дивлячись на те що світло могло в будь-який момент згаснути, а над ними могла зімкнуться тьма.
Ліхтар дійсно перегорів, але сталося це вже після того, як його промінь вицепив з мороку трубу. Інженери помітили її. Вони знали, що труба веде до тих самих клапанів.Водолази в темряві підпливли до того місця, де побачили трубу.
Вони схопилися за неї і стали підніматися, перехоплюючи руками. Світла не було. Не було ніякого захисту від радіоактивної, згубної для людського організму іонізації. Але там, в темряві, були дві засувки, які могли врятувати мільйони людей.
Водолази відкрили їх, і вода ринула назовні. Басейн почав швидко пустішати.Когда троє чоловіків повернулися на поверхню, їх справа була зроблена. Співробітники АЕС і солдати зустріли їх як героїв, такими вони і були насправді. Кажуть, що люди буквально стрибали від радості.
Протягом наступного дня всі п’ять мільйонів галонів радіоактивної води витекли з-під четвертого реактора. На той час коли розташоване над басейном ядро виконало собі шлях до резервуару, води в ньому вже не було. Другого вибуху вдалося уникнути.
Результати аналізів, проведених після цього занурення, сходилися в одному: якби трійка не занурилася в басейн і не осушила його, від парового вибуху, який змінив би хід історії, загинули і постраждали сотні тисяч або навіть мільйони людей.
Життя сотень тисяч людей врятували три людини.
Багато героїв йшли на подвиги заради інших, маючи лише невеликий шанс вижити. Але ці троє чоловіків знали, що у них не було жодного шансу. Вони вдивлялися в глибини, де їх чекала вірна смерть. І поринули в них.
Ще раз, щоб пам’ятали:
їх звали – Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов.