Син привів мамі наречену: мовляв, тепер будуть жити у неї. Мудра відповідь матері вразила усіх
Маленькі дітки – це маленькі турботи, чи не так? Але приходить час, коли діти виростають. Героїня цієї історії вибрала свій шлях – відпустити.
Ось як це все було:
“Місяць тому син привів додому дівчину.
– Мамо, це моя Софія. Ми любимо одне одного і будемо жити разом.
Як будь-яка мати, я бажаю щастя своїй дитині. Хочуть жити разом – нехай живуть, я звичайно ж, не проти.
– Добре, синку. Ви поки йдіть на кухню, чайку попийте. А я речі твої зберу.
– В якому сенсі – речі збереш? – здивувався син.
Я дивлюся на сина і бачу його щире нерозуміння. Він явно не зрозумів, довелося пояснити:
– В прямому. Я зараз зберу твої речі та ви підете жити разом. Адже ви цього самі хочете!
-Нуу, мамо, розумієш, знімати квартиру дорого, та й грошей катма – ми студенти, ти ж сама знаєш. Ми тут думали пожити. Ми тобі не будемо заважати.
Звучить непогано, але ж я сама зі свекрухою десять років жила, поки ми з чоловіком квартиру не отримали. Стосунки у нас, що й казати, зіпсувалися.
Це зараз я їм не заважаю. А через місяць-два полетять в мене тапочки: криво дивлюся, зауваження роблю, виганяю з дому. Не треба мені такого щастя. Ех, Софіє, ти ж навіть не уявляєш, від якого пекла я тебе звільнила.
– Ні, синку. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, щоб жити з коханою дівчиною, постарайся забезпечити вам умови для спільного життя. А це означає бути дорослим: перевестися на заочне відділення, знайти роботу і орендувати квартиру. Але простіше і дешевше кімнату! Тоді і живіть разом, скільки душа забажає.
– Мамо, та ти що ?! Жити в комуналці з чужими людьми? Ми не хочемо.
Ось так. Тобто, мою квартиру в комуналку перетворити і чужу людину підселити – ми хочемо. А самі з чужими людьми – не хочемо. Цікаво.
-Софійко, Ви кохаєте мого сина? Хоча, напевно, кохаєте, якщо хочете жити разом.
– Так. Я кохаю Вашого сина. Дуже – ледь чутно промовив ангел небесний.
– Ви любите одне одного, а з коханим – хоч у курені, аби до серця мені. Правильно я кажу, Софіє?
– Та правильно. Я і на комуналку згідна, лиш разом.
– Ну ось, синку, нехай так і буде. Повір, Софія буде тобі вдячна за мою відсутність. Влаштовуйте своє життя без мого контролю і участі. Але щодо комуналки не переживайте – буду додавати, щоб на квартиру вистачало.
Через півгодини, зачинивши за дітьми двері, я розридалася. Аж надто великою була спокуса молодь у себе залишити: і син поруч, і невістка під наглядом.
Але не можна – дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я свою справу зробила – виховала. Прийшов час відпустити сина у вільне плавання”.
А ви згідні з нею? Самі вчинили б так само?