Чому батькам варто залишити своїх дітей в спокої та жити своїм життям! Не псуйте їм долю – дивіться за собою! Читaти усiм батькам!
Уже близько років 10 я спостерігаю, як батьки беруть на себе занадто багато відповідальності, яка повинна б належати їх дітям. Це мода така, чи що?
Виконувати з дітьми завдання чи не до 9-го класу, складати за дітей портфель, дізнаватися за них домашнє завдання у однокласників, тягати дітей по різноманітних розвивальних програмах, починаючи з 6 місяців, а в шкільні роки завантажувати гуртками весь тиждень так, що у дітей не залишається часу для дитинства.
Дуже багато рішень і виборів батьки роблять замість дітей. І під слушним приводом намагаються контролювати всі їхні справи.
Сьогодні я хочу пояснити, чому деяким батькам мені хочеться сказати: залиште дітей у спокої і дивіться за собою.
Нещодавно я читала лекцію для батьків школярів і зіткнулася з тим, що багато батьків дізнаються одне у одного домашнє завдання для дітей (учнів 6-го класу!). При цьому скаржаться на несамостійність своїх нащадків.
Не пам’ятаю, щоб в моєму дитинстві батьки збирали мені портфель, дізнавалися домашку або возили на гуртки. Не пам’ятаю, щоб за мене вибирали, на які гуртки ходити. У батьків були свої справи. А ми навчалися самі.
Суспільство стало «дітоцентрованим». Вся сім’я будується навколо інтересів дітей. Дитина – сенс життя і світло у житті. Чоловік і жінка стають командою з «виховування» своїх дітей або обслуговувальним персоналом для дитини.
При цьому перестають бути чоловіком і дружиною одне для одного. І найголовніше, ці батьки вірять, що таким чином роблять дітей щасливими, забезпечуючи їм найкраще дитинство.
Дивлячись на такі сім’ї, мені хочеться сказати батькам: залиште дітей у спокої, тому що ви псуєте їм життя!
Багато батьків пояснюють таку свою поведінку бажанням, щоб їх діти виросли успішними, багатими, мали можливість вибору в житті та т. д. Все це для того, щоб в результаті їх діти виросли щасливими людьми. Адже у батьків свого щастя немає, тому вони так відчайдушно хочуть, щоб хоч їхні діти були щасливі.
Але мистецтву відчувати себе щасливим теж потрібно навчитися. Діти навчаються завжди від своїх батьків. Саме у батьків вони переймають стереотипи поведінки і ставлення до життя. Чого можуть навчитися діти у таких батьків?
Викрикати і надриватися навчаться, тривоги і недовіри до світу навчаться, а ось бути щасливими і задоволеними – ні. Тому що цього їх нікому навчити, батьки самі не вміють!