Бабусина мудрість: «Чому не можна карати дітей за пустощі»

Коли я була маленькою, мама завжди карала мене за будь-які помилки. Чи розсиплю борошно, розіб’ю тарілку, заплямую сукню – отримувала на горіхи за все.

При цьому я була з тих дітей, з якими це траплялося постійно без жодного поганого наміру.

Якось маму відправили привітати з ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене не було на кого залишити, довелося йти з мамою.

Бабусі було років 75 напевно, і в буфеті в неї стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими фіалками. Для гостей, як годилося. Господиня вирішила пригостити нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок.

Моя мама дала мені ляпаса і почала кричати. Я плачу, боячись нового потиличника, губа смикається. Тут бабуся мене взяла за плече, відвела від мами, а їй сказала:

– Припини кричати на дитину. Що тут страшного? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було б на тебе накричати?

Мама зніяковіла і промовчала. Старенька продовжувала:

– Фарбований шматок скла не вартує ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Нічого страшного, був набір на шість осіб, а став на п’ять. До мене в житті більше трьох не прийде. А навіть якщо прийдуть, то що зі звичайних чашок НЕ вип’ють чаю?

Потім вона дістала нову чашку і, мовби нічого не трапилося, налила чаю. А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету блюдечко, що залишилося без пари, і простягнула мені.

Зараз я не пам’ятаю, як її звали, але цей урок запам’ятався і мені, і мамі на ціле життя. Хоча, звичайно, вона мені в цьому не зізналася. Її вже немає на світі, а блюдце досі стоїть у мене в квартирі. І коли мої діти пустують, погляд падає на тонку стеблинку фіалок, і вже не хочеться ні кричати, ні брати до рук пасок…

За матеріалами