Притча про донора життєвої енергії
Він підсів до мене в черзі до терапевта. Черга тяглася повільно, читати в темнуватому коридорі було неможливо. Я вже стомилася, тому, коли він звернувся до мене, я навіть зраділа.
— Давно чекаєте?
— Давно, — відповіла я. — Уже другу годину сиджу.
— А хіба ви не по талону?
— По талону, — відповіла я. — Тільки тут весь час без черги проходять.
— А ви не пускайте, — запропонував він.
— Сил у мене немає з ними лаятися, — зізналася я. — І так сюди ледве дотягли.
Він уважно подивився на мене і співчутливо запитав:
— Донор ?
— Чому «донор»? — Здивувалася я. — Ні, ніякий я не донор
— Донор-донор! Я ж бачу
— Так ні ж! Я кров здавала в перший і останній раз в інституті, в день донора. Зомліла — і все, більше ніколи.
— А ви часто взагалі в непритомність падаєте?
— Ні. Ну буває іноді. Я просто так часто падаю. Йшла, йшла — і раптом впала. Або з табуретки. Або спати. Ось так увійшла додому, побачила диван — і відразу впала.
— Це не дивно. У вас майже не залишилося життєвих сил. Ваша посудина спустошена.
— Хто спустошений?
— Посудина життєвої енергії, — терпляче пояснив він.
Тепер вже я уважно подивилася на нього. Він був симпатичний, але трохи дивний. Начебто молодий, не більше тридцяти років, але очі! Це були очі мудрої черепахи Тортіли, з них начебто навіть йшло світло, і в них хлюпалося стільки розуміння і стільки співчуття, що я просто впала в ступор.
— А ви хворієте часто? — Запитав він.
— Ні, що ви! Рідко хворію. Я дуже сильна. Ви не дивіться, що я на вигляд така дохла.
— Стосунки з батьками не дуже?
— Не дуже, — зізналася я. — Батька я майже не пам’ятаю, він з нами давно не живе. А ось з мамою. Я для неї досі малятко, вона весь час вчить мене жити за її правилами і щось вимагає, вимагає, вимагає.
— А ви?
— Коли сили є, відбиваюсь. А коли немає — просто плачу.
— І вам стає легше?
— Ну трохи. До наступного скандалу. Ви не подумайте, вона ж не кожен день так. Раз чи два на тиждень. Ну, іноді три.
— А ви пробували не давати їй енергії?
— Яку енергії? Як не давати? — не зрозуміла я.
— Ось дивіться. Мама провокує скандал. Ви вмикайтеся. Зауважте слово: «вмикайтеся»! Як електроприлад. І мама починає живитися вашою енергією. А коли скандал закінчений, їй добре, а вам погано. Так?
— Так, — визнала я. — Але що я з цим можу вдіяти?
— То не вмикатися, — порадив він. — Іншого способу немає.
— Та як же не вмикатися, якщо вона пробиває? — Розхвилювалася я. — Вона ж мене як облуплену знає, всі мої больові точки!
— Ось-ось. Больові точки — як кнопки. Натиснув на кнопку — ви ввімкнулися. А коли «пробиває», тоді і відбувається витік енергії! Це ж в школі на фізиці проходять.
— Так, пам’ятаю, щось таке вчили.
— А закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл. І для людських в тому числі. Просто в Школі Життя ми часто двієчники і прогульники.
— Як можна прогуляти Школу Життя?
— Та дуже просто! Ось Життя дає тобі урок, а ти його вчити не хочеш. І тікаєш!
— Ха! Хотіла б я втекти. Так ось щось не виходить.
— А так і буває. Поки урок не пройдеш — будеш його раз у раз довбати. Життя — хороший учитель. Воно завжди домагається 100% -ної успішності!
— Немає в мене сил на цих уроках сидіти. Ось бачите, довелося навіть до лікаря тягнутися. Ледве ноги пересуваю.
— З вами завжди так?
— Та ні. Інколи. Ось останній тиждень — вся така.
— А що відбувалося в цей останній тиждень?
— Та найцікавіше, що нічого особливого! Звичайна рутина.
— Ну, розкажіть мені про рутину. Якщо не шкода.
— Та чого тут шкодувати? Кажу ж, дурниця всіляка. Ну, з мамою пару раз поспілкувалася. Все як завжди. Робота — ніяких перевантажень. Зі змінницею посперечалась разок, але не сильно. Вечорами не напружувалась, тільки на телефоні висіла, допомагала ситуацію розрулити. А відчуваю себе так, як ніби на мені кричали весь тиждень!
— Ну, можливо, і кричали, тільки ви не помітили. Що ви там розрулювали по телефону?
— А, так це дурниця. У подруги проблеми, їй треба було виговоритися. Я просто надала їй більшу жилетку.
— Виговорилася?
— Ну так, мабуть. Щовечора по півтори години — будь хто виговориться.
— А ви?
— Що — я?
— Ви — виговорилися?
— Та ні ж, я її слухала! Втішала, підтримувала, поради розумні давала. А сама я їй не скаржилася, їй зараз не до мене, у неї своїх проблем вистачає.
— Так я вам скажу: ви послужили не великою жилеткою, а зливним бачком. Вона злила у вас весь свій негатив, а ви їй у відповідь послали свою позитивну енергію у вигляді порад та підтримки. А самі ну нітрохи не розвантажилися!
— Але друзі ж повинні підтримувати одне одного!
— Саме так: «одне одного». А у вас виходить дружба «в одні ворота». Ви її — так, а вона вас — ні.
— Ну, не знаю. Що ж тепер, відмовити їй у допомозі? Але ми ж дружимо!
— Це ви з нею дружите. А вона вами користується. Хочете — вірте, хочете — перевірте. Почніть з першого ж слова розповідати їй про свої проблеми і подивіться, що буде. Ви здивуєтеся, наскільки цей метод енергозберігаючий.
— Так, ви знаєте, непогано було б. В сенсі побільше енергії.
— Говорите «непогано». А самі її розбазарюєте!
— Але я ж не думала! З такої точки зору. Хоч зараз, ось ви сказали — точно. Я з нею поговорю — і наче вагони вантажила.
— Це вона вас вантажила. А ви брали на себе її вантаж проблем. Воно вам треба?
— Та ні, звичайно. Навіщо мені? У мене своїх проблем вище даху.
— Які ж?
— Та різні. Наприклад, чоловік. Колишній. Я його люблю — ну чисто по-людськи. А може, і більше. А у нього інша сім’я. І там все гаразд. Вона його приворожила. А мені його шкода, адже він хороший! І все-таки рідний чоловічок.
— Ці переживання доставляють вам радість?
— Що ви! Яку радість??? Суцільні муки. Я все думаю, думаю, як йому допомогти, і не знаю.
— А вашому чоловікові скільки років?
— Він трохи старший за мене. Але це не важливо!
— Важливо. Доросла людина в стані сам вирішувати свої проблеми. Якщо хоче, звичайно. І якщо не звик перекладати їх на інших. Ви з ним спілкуєтеся?
— Так, звичайно! Він приходить відвідати дітей. Ну і поговорити. Поскаржитись, як йому там погано.
— І ви його жалієте. Так?
— Ну, звичайно, шкодую! Серце кров’ю обливається. Йому ж погано.
— А вам, отже, добре.
— Ні, мені теж погано.
— Тоді самі подумайте: і чим же ви можете йому допомогти? До його «погано» додати своє «погано»?
— Ні! Ні! Я йому дарую те, чого у нього немає в тій родині. Розуміння. Підтримку. Тепло.
— А натомість?
— Не знаю. Подяка, напевно?
— Ну, так. Він дякує і несе те, що ви йому дали, в ту сім’ю. Тому що там вимагають, а свого тепла у нього не вистачає. Тоді він бере це у вас. А знаєте, чому ви знесилені?
— Ні, я якраз з цього приводу до терапевта йду. Щоб він сказав.
— Нічого він вам не скаже. Терапевт лікує симптоми. Ну, вітаміни пропише, може, масаж. І все! А причини залишаться!
— Які причини?
— Ви не любите себе. Ви намагаєтеся любити інших, не полюбивши спочатку себе. А це так енерговитратно! Ось і відчуваєте себе спустошеною.
— І що ж робити?
— Я порадив би розвернутися обличчям до себе. І подумати, чи потрібно вам так викладатися, щоб іншим було добре. Причому за рахунок вашої життєвої енергії. Скиньте їх з себе! Перестаньте бути донором. Хоча б тимчасово! І почніть любити себе, балувати себе, плекати себе. Тоді через якийсь час ви наповнитися і засяєте. Як лампочка! І очі ваші загоряться. І серце наллється теплом. Ось побачите!
Він говорив натхненно, очі його горіли, і я думала — який цікавий чоловік! Такий розумний! Цікаво, ким він працює в житті?
— Ну, ось ви мене вчите жити, а самі теж хворий! — Раптом зрозуміла я.
— Ні, я не хворий. Я електрик. У мене просто обідня перерва. До речі, вже закінчується. Ось напарник йде з драбиною, зараз будемо лампочки міняти! До побачення, і здоров’я вам! Душевного — перш за все. І вистачить бути донором!
Я так і залишилася сидіти з відкритим ротом, спостерігаючи, як мій знайомий схопився і приєднався до чоловіка постарше, який дійсно йшов по коридору з драбиною. Боже мій, ну як я відразу не помітила, що він був одягнений в синій комбінезон? Напевно, через його очі — я майже не відривала від них погляду.
І у мене відчувалося дивне тепло в грудях, як ніби туди щось влилося, таке приємне і цілюще. Я навіть відчула, що сили повертаються до мене. «Закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл. І для людських в тому числі», — так він сказав мені. Я раптом ясно згадала, як на уроці фізики нам показували досвід з сполученими посудинами. Коли в одну доливають води, рівень в іншому теж піднімається. І навпаки. Напевно, поки ми спілкувалися, цей дивний електрик поділився чимось таким, що в ньому було, — життєвою енергією, ось! І її рівень у мене підвищився. Тобто він мені дав, а я взяла.
Я схопилася з місця і помчала по коридору, наздоганяючи електрика.
— Стривайте! Це що ж виходить? Ви теж донор?
— Донор, — посміхнувся він. — Тільки я, на відміну від вас, ділюся енергією добровільно, тому що у мене в надлишку!
— А чому її у вас багато? Є якась таємниця?
— Є. Вона дуже проста. Ніколи не дозволяйте висмоктувати себе до дна, натискаючи на кнопки, і ніколи не вмикайтеся в те, що не у вашій владі. Ось і все!
І вони з напарником завернули в якийсь кабінет — давати людям світло.
А я задумливо пішла по коридору назад, по дорозі роздумуючи про те, що все одно хочу бути донором. Тільки спочатку накопичу Любові, щоб моє джерело життєвої сили наповнилося вщерть. І обов’язково навчуся нести людям світло — так само, як цей чудовий електрик з мудрими очима черепахи Тортіли.