Як святкували українське весілля в козацькі часи: унікальна згадка

Чотириста років тому українські наречені не надягали білу сукню і фату, а шлюб остаточно підтверджувала не церква і навіть не держава. Єдине, що залишилося незмінним, – це любов українців до бурхливого весільного застілля.

Чи це ми? Багато хто думає, що народні традиції, відомі сьогодні, залишалися незмінними протягом століть. Це не так. Більшість описів обрядів були зроблені порівняно недавно, в ХІХ столітті. Більш ранні періоди існування українського народу оповиті завісою таємниці.

Книга французького військового інженера Гійома Боплана “Опис України” показує, наскільки несхожими на нас були наші предки, які жили в першій половині ХVII століття. Це стосується і весільних обрядів.

Наречена надягала довге коричневе плаття. Її голову прикрашав вінок з квітів, а ось фати не було. До церкви дівчину вів не чоловік, а найближчий родич чоловічої статі – батько, брат або дядько. Та й після вінчання наречену теж проводжали родичі – церква була не «останньою інстанцією», що скріплювала шлюб.

Контроль цнотливості. З церкви молоді, їх родичі та друзі прямували в будинок нареченої, де їх чекало частування. Після бенкету приходив час шлюбної ночі.

Ні про жодну самоту для молодих не могло бути й мови. Родички чоловіка роздягали наречену догола і уважно обшукували, щоб вона ніде не сховала шпильку, голку або інший предмет, яким можна викликати кровотечу – тобто, імітувати позбавлення невинності. Якщо такий предмет знаходився, весілля скасовували, а дівчину чекала незмивна ганьба.

Перший секс. Поки молоді займалися коханням, родичі і друзі чекали за завісою. І не просто чекали, а уважно слухали і голосно раділи кожному подиху нареченої. Коли після шлюбної ночі на сорочці молодої з’являлася кров, присутні бурхливо раділи тому, що все пройшло успішно.

Саме позбавлення цноти, а не церковне вінчання, було тим етапом, після якого наречену вважали дружиною, а дівчину – жінкою. Їй робили “дорослу” зачіску і покривали голову, що свідчило про набуття статусу заміжньої жінки.

“Дівчата ніколи не носять іншого убору, окрім свого волосся, і вважали б це для себе ганьбою”, – зазначає Боплан. Ось чому пізніший звичай надягати на наречену фату дуже здивував би українців часів Богдана Хмельницького.

Обстановка. У своєму дослідженні Боплан кілька разів характеризує українців, як “людей несерйозних, схильних до гулянок і любителів випити”. Монополія на виробництво алкоголю належала пану, проте в дні весіль і хрестин він дозволяв родичам варити пиво. Піддані відривалися, як могли.

У той же час, Боплана дивує цнотливість українських дівчат. Дошлюбний секс вважався чимось неприпустимим, оскільки дівчата боялися не пройти “тест на цноту”.

“Та свобода, з якою вони п’ють горілку і мед, безсумніву, зробила б їх легкодоступними, якби вони не боялися накликати на себе громадське осміяння і ганьбу, які падають на дівчат, коли ті хочуть вийти заміж, втративши ознаки своєї цноти”, – зазначає французький мандрівник.

А що, якщо..? Траплялося, звичайно, що під час шлюбної церемонії деяким дівчатам не вдавалося підтвердити свою “чесність”: крові не було. В такому випадку “кожен кидав чарку на землю, жінки переставали співати, свято зупинялося”, – повідомляє Боплан.

Після цього гості трощили меблі і били горшки в хаті молодої. На шию її матері надягали хомут. Її садили на видному місці і співали мерзенні пісні, осуджуючи за погане виховання дочки.

Наречений сам вирішував, залишатися йому з такою нареченою чи ні. Але якщо зважувався – йому все життя доводилося чути закиди на адресу дружини.

Допомога друга. Боплан не повідомляє про те, що відбувалося, якщо у молодого не виходило. Уже в ХIX столітті в деяких регіонах України зберігався звичай, коли хлопцеві “допомагав” свідок. Мабуть, це було пережитком страху перед “тестом на цнотливість”.

До речі, у деяких жінок дівоча пліва відсутня анатомічно. Можна уявити собі почуття дівчини, яка, на свій подив, виявляла, що “не чиста”.

Українські традиції постійно змінювалися і, зрештою, змінилися радикально. Під впливом церкви народні звичаї стали більш “благопристойними”. Змінилися й люди. І якщо сьогодні далекі предки здаються нам варварами, то хто знає, що будуть думати про нас наші далекі нащадки?