Про кота (на роботі читати не рекомендується, день буде зірвано)

Перші десять років життя він був просто Кіт. Сильна, нахабна тварюка сіро-коричневого забарвлення, з щільною довгою шерстю, що збилася на боках у вічні ковтуни. Старі глибокі подряпини на морді і роздерті в лахміття вуха надавали йому зовсім бандитський вигляд.

На просторах нашої старої і запущеної квартири він, як гордий і вільний нохчі, жив грабунком і розбоєм. За її межами не гребував і насильством. Вимагав дотримання прав і клав свій маленький, але добряче натруджений орган, на всі обов’язки.

Будучи центровим по району, він немилосердно “мочив” всіх навколишніх котів, абсолютно неадекватно відповідаючи на найменші наміри в свою сторону. Часом здавалося, що в нього вселився незламний дух великого каратиста Масутацу Оями, саме з таким несамовито-кіокушинівским напором він кидався на всіх суперників, змітаючи їх.

Ім’я у нього з’явилося лише тоді, коли підросла донька, і назвала його для уніфікації Тіма. Кіт був суворий. Беручи мене за рівного, дружину і дочку він виразно ставив нижче себе в сімейній ієрархії і ставився до них з поблажливим презирством.

Мала, підростаючи прийняла такий розклад як є, дружина ж, отримавши в руки штурвал управління мною, спробувала було з наскоку підім’яти під себе і кота. Однак не вийшло.

Гордість ніколи не дозволяла йому просити, він завжди або вимагав або брав з боєм. Дбайливо покладена дружиною в чисту миску їжа завітрювалась і пропадала.

Голодний і злий, він зглянувся до участі в сімейному обіді: сівши перед столом на вільний табурет клав голову на стіл і закривав очі, демонструючи повну байдужість до того, що відбувається. Але варто було відволіктися лише на секунду – з -під столу стрімким хуком вилітала розчепірена, з випущеними кігтями, лапа і невловимим рухом вихоплювала з найближчої тарілки котлету або сосиску. Таку ж точно, як в його мисці.

Заслужено отримавши від мене важкого стусана, він не випускаючи здобич пролітав юзом кухню і передпокій і з гуркотом врізавшись в двері ванни і як ні в чому не бувало піднімався і гордо задерши хвіст йшов назад, щоб біля  моїх ніг спокійно з’їсти чесно зароблений шматок. Ми, незважаючи ні на що, поважали один одного, а й правила теж треба було дотримуватися. Закон є закон.

Він був з “першого посліду” сусідської кішки. Перший послід як кажуть завжди найсильніший. Три сірих димчастих і один брудно-коричневий. Нахабним він був з народження – в той час як інші кошенята, знайшовши вільну цицьку затихали і наситились, він обурено повзав навколо матусі, ігноруючи вільні соски, до тих пір, поки не відганяв когось із братів і не займав його місце.

Риба була його пристрастю. Будь-яка: смажена, варена, солона, морожена, протухла. Але особливо жива. Їжу він добував віртуозно. Як досвідчений футболіст при подачі кутового, стрімголов летів на звук відкритого холодильника і плутаючись під ногами намагався в метушні реалізувати розіграш.

Жоден факт вилучення чого-небудь їстівного не прийшов повз його байдужий погляд. Все забуте або залишене хоч на хвилину ставало його законною здобиччю. Тому м’ясо і риба подорожували по дому в короткий пас не залишаючись неприкритими ні хвилини.

Риба ж його мало не згубила. Украв якось вночі у сусідів через відкриту кватирку відрізаний хвіст здоровенного, кілограма на три чебака, потім він припер його звичайно ж додому, і спробував з’їсти на килимі у вітальні.

Банкет закінчився тим, що одна з кісток, застрягши в горлі, проткнула йому стравохід і трахею. Я знайшов його близько шести ранку. З рота йшла піна, і сам він був схожий на рибу-кулю. Частина повітря, що видихається через дірку надходила під шкіру, і Кіт надувалася буквально на очах. Був ранок суботи. Ветеринар в цей день працював з 12-ти. Потрібно було терміново вживати заходів.

Роль рятівника була покладена на сусідку – 75 річну єврейку, гінеколога у відставці. Розбурхана ні світ ні зоря, бабуся-божий одуванчик з блакитним волоссям трохи побурчала, але відмовити не змогла. Ретельно вимивши жовті кістляві рученята, і одягнувши гумові рукавички згасле світило вітчизняної гінекології впевненим кроком переможця увійшло на кухню.

-Котик, відкрий-но ротик. У її руці в променях сонця, що сходить, блищало щось, що нагадує формою одночасно качиний дзьоб і велику прищіпку.

Вроджена кмітливість підказала мені, що даний прилад можна сміливо назвати “нехорошим словом”. Мої підозри побічно підтвердила дружина, яка ойкнула, почервоніла і сором’язливо заховалася у ванну.

Здивований такою ретирадою Кіт небезпідставно вирішив, що зараз цей пристрій, що бачив жінок більше ніж інтернет-експлорер, будуть сунути йому в рот, і перейшов до активної оборони, завдавши кілька глибоких подряпин своїй потенційній рятівниці. Бій завершився технічним нокаутом і за явною перевагою однієї зі сторін.

Поки бабулька, бажаючи Коту різних довгих і болісних смертей, заліковувала бойові рани, я через приятеля знайшов таки телефон ветеринара. Домовилися на дев’ять.

Ветеринарна клініка в нашому місті це великий цегляний ангар дореволюційної споруди з бетонною підлогою. Посеред приміщення вмонтований верстат для садомазохістських ігрищ з великою рогатою худобою. За хиткою ширмою стоїть оббитий металом стіл.

Це операційна. Чергова рятівниця являє собою повненьку молоду перелякану дівчину, до того ж з моєї школи, але років на п’ять молодшу.

– Мене звуть Олена, і ти мені будеш допомагати – заявляє вона.

-Крові не боїшся?
– Боюся звичайно, а що робити то …

До цього моменту Кіт заповнив собою всю спортивну сумку, в яку був посаджений для транспортування і її довелося розрізати. Вколов йому у внутрішню поверхню стегна якісь ліки, Олена втекла готувати «операційну».

– Він зараз засне і занось.

Кіт не засинав. Через п’ять хвилин укол повторили. Потім ще. Нарешті через півгодини, коли Олена, за її словами вкотила вже дозу для теляти, страждалець відправився таки в царство Морфея.

Мене почало нудити відразу, як тільки вона стала прив’язувати котячі лапи до столу. Ненавиджу медичні запахи. Розпластавши кота пузом догори вона змусила мене тримати його голову, а сама засунувши глибоко в пащу пінцет витягла звідти здоровенну зазубрену костомаху.

– Цього замало. Потрібно його здути і обов’язково зашити трахею. Я буду різати, а ти тримай шию. Можеш не дивитися.

Легко сказати тримай шию – Кіт на той час став схожим на надуту гумову рукавичку, і поняття шиї було у нього настільки розмитим, як поняття талії у Олени. Пфіііііть – легенько пролунало з кота в той момент, коли вона зробила перший надріз.

Я відчув тоненький струмінь повітря, знизу чомусь запахло свіжою рибою. В ту ж мить до нього додався густий аромат вчорашнього борщу і ранкових котлет, віялом розплескавши їх навколо операційного столу.

-Усе? Як ні в чому не бувало поцікавилася Олена – а тепер здуваємо.

І ми стали в чотири руки зганяти повітря до розрізу на горлі, так як ніби здмухували матрац на пляжі. Після того, як Кіт став схожим здуту кульку, почалося найцікавіше – ОПЕРАЦІЯ!

За моїми відчуттями, коли на переддипломній практиці різали котів – у Олени були “ці дні”. Тему цю вона пропустила. Загалом, пошуки трахеї перетворилися в пошуки точки “джі” у екіпажу підводного човна.

Якщо б не моя логіка – шукали б досі. Милом, кажу, помасти – де бульбашки будуть, там і дірка. І вирвав ще раз. Але вже в лоток з інструментами. А потім раптом згадав, як у Булгакова про трахеотомію читав. Ріж, кажу глибше.

Кіт в цей момент не знаю з чого почав приходити в себе і кидатися на операційному столі, вкусив Олену, примудрився звільнити задні лапи і зніс ними на підлогу всі інструменти. Потім роздер мені всі руки і спробував встати. Непохитна  жінка, відштовхнувши мене, грудьми придавила до столу тварину і всадила йому ще дурману. Або святої води, не пам’ятаю, тому що мені стало погано …

Тієї ж ночі, Кіт отримав від дружини поганяло Черч – на честь  котика з кладовища домашніх тварин Кінга. Годині о третій ночі, бігша до вбиральні моя дружина, була зустріла мученика. Наркоз переставав діяти і кота пробило на “хавчик”. Пожерти, він забрався до нас на ліжко і почав вилизувати мені руки. Вперше за всю новітню історію.

Підозрюю, що це був вияв вдячності. Немигаючі очі його при цьому були широко відкриті і на них було видно волосинки і шматочки сміття. «Кожна людина сіє, що вміє і пожинає плоди (с)»

Надуватися Кіт потім, звичайно, поступово перестав, але нявкати так не навчився. А нещасливий той риб’ячий хвіст він на наступний день таки знайшов і доїв, для нього це було справою принципу. Бо шлях воїна – це шлях смерті.

За матеріалами