Притча про образи
Якось учитель з учнем ішли путівцем. Бачать, що назустріч їм прямує, буркочучи, чоловік – увесь розбурханий, мало не плаче.
– Що сталося, друже мій? – запитує учитель.
– Та мене щойно якийсь негідник образив останніми словами і, до того ж, пусто-дурно! Що я зробив йому?
– Він не міг тебе образити, – відповів учитель.
– Як це не міг, якщо образив? – здивувався перехожий.
– Ти ж його навіть не знаєш і мене бачиш уперше. Як ти можеш таке казати?
Учитель відійшов на кілька кроків, приглядаючись до землі, а потім нагнувся, підніс щось, підійшов до чоловіка і простягнув щось знайдене у кулаку.
– Візьми, – це тобі, напевно, допоможе.
Той механічно взяв запропоноване, але, побачивши, що це жук, викинув комаху.
– Що це означає? – обурився перехожий.
– Вибач, друже, я не хотів тебе злякати. А от мій учень – той справді має те, що тобі потрібно.
І, звернувшись до учня, сказав:
– Дай цьому вельмишановному панові те, що ми знайшли в саду.
– Що саме? – насторожився перехожий, – якщо це також якась гидота, то я не візьму.
Учень розв’язав клунок і дістав яблуко.
Перехожий, спантеличено глянувши на гарний соковитий плід і переконавшись, що каверзи ніякої немає, подякував, але брати не став.
– Чому ж ти не береш, а жука взяв?
– Жука я взяв ненавмисне: я ж не знав, що ти мені даси, а яблуко мені просто не потрібне.
– Отак і в житті буває: ми часто беремо непотрібне і навіть огидне – просто так, не замислюючись. Нам дають, а ми беремо. Якщо хтось ображає тебе, ти маєш вибір – прийняти ці образи і відчути кривду, або відкинути їх, усвідомлюючи, що вони зовсім нам не потрібні. Ось тому я і сказав, що той чоловік не міг тебе образити, ти сам допоміг йому, прийнявши образливі слова!