Добро повертається

– Все, господар, приймайте роботу. Холодна, гаряча, відкривається – закривається, нічого не підтікає.

– Дякую, відмінно.

Я розплатився з сантехніком і проводив його до дверей. Він трохи пом’явся і все ж зважився запитати:

– Вибачте, таке питання: а старий змішувач вам потрібен, або на викид?

– Так він же тече весь.

– Це нічого, я дещо заміню, послужить ще, метал в ньому хороший. Я ж не для себе прошу, може знаєте, у вашому під’їзді живе така бабуся – Віра Степанівна, у неї ще французький бульдог?

– Так, знаю, бачив.

– Ну ось, живе вона одна, внуки в іншому місті, не допомагають зовсім, а змішувач у неї взагалі розвалився, ваш старий для неї був би за щастя. Не думайте, грошей я з неї не візьму, навіть від себе іноді відриваю, щоб їй щось в квартирі помогти.

– Звідки такий альтруїзм?

– Що звідки?

– Ну, який ваш інтерес, якщо не гроші?

– Так, як вам сказати … Людина вона хороша ось і все. Можу розповісти як вийшло, справа житейська. Півроку тому ми проводжали сина в армію. Випили, звичайно, не без цього. Син, йдучи залишив мені свій новенький айфон, щоб з собою не брати, а я віддав йому свою копійчану «звонилку».

Тут і я звичайно схибив – після проводів зайшов до себе на роботу і гарненько ще піддав з нашими мужиками.

Коротше, пізно вночі прокидаюся від холоду, піднімаю голову, дивлюся – я один, на асфальті лежу прямо посеред тротуару, через мене люди переступають. І тут я згадав, що цілий день не випускав з рук айфон сина.

Немає. Понишпорив навколо, теж ніде немає. На мені спортивні штани і футболка, так що і кишень немає, шукати більше ніде. Уявляєте який для мене удар? Телефон коштує як дві мої зарплати, та й син повернеться, запитає.

Прийшов я додому, вислухав, звичайно, від дружини пару ласкавих. Роздягнувся, став знімати шкарпетки, а там записка, розгорнув, читаю:

«У мене сил мало, а ви дуже важкий, вибачте, але, ні розбудити, ні підняти я вас так і не змогла. Тільки телефон забрала, а то побачить хто, вкраде.  2-й під’їзд, 18 кв.
З повагою Віра Степанівна »