Жіноча зрада, яка не розчарувала, а стала поштовхом до життя…
Розповім вам історію, коли зрада дружини не розчарувала, а зовсім навпаки – порадувала.
“Одружився я з великої любові. Вона красива, струнка брюнетка, яка одразу “вбила мене наповал”. Добивався її довго, всіляко намагаючись її завоювати, вона була холодна і недоступна – шанувальників довкола море, куди їй поспішати. І мене це ще більше розохочувало – буде моя і крапка.
І ось щаслива мить – вона моя дружина. Але чи знав я, що буквально через 7 років я буду радіти тому, що вона мені зраджує?
Далі розпочалося сімейне життя – моя дружина хотіла всюди, куди ми доволі часто виходили. Я – для того, щоб світ побачив яку жінку я відхопив, вона – того щоб “вигуляти” чергову сукню, сумочку і зачіску.
Ось правда кажуть, що любов сліпа – я захоплювався тим, як вона годинами намащувала себе всякими кремами, фарбувала нігті, переміряла панчішки і бігла до мене з черговою новою парою взуття. Я “пахав” як проклятий і був неймовірно щасливий, що можу дати своїй коханій можливість причепуриться, вийти в світ, відпочити.
Як “півень” я роздувався від того, що чоловіки повертали нам услід голови, жадібно оглядаючи її з ніг до голови. Я пишався, коли на черговій вечірці її подруги пищали від її нової сукні, а їхні чоловіки кидали фрази типу: “На такій жінці й мішок буде виглядати прекрасно!”.
Та й удома, як господиня вона була непоганою – чистота і завжди приготована їжа. Хоча я й спочатку побоювався, коли друг сказав, що “красуні не мають часу ні на що, крім себе”.
Правда (це я почав помічати значно пізніше) – їжа готувалася одноманітна, інтер’єр був чистий, але якийсь нудний, в ліжку те саме – я намагався, мої старання приймали, раділа вона лише після нових покупок для неї і чергових поїздок.
Мене слухала постійно пиляючи нігті або роблячи маску, мовляв “я ось присутня, скажи за це спасибі, а ти говори-говори. Все спілкування зводилося до покупок, поїздок, планів на майбутні поїздки і покупки.
Через 5 років спільного життя мене жахливо дратували подруги, які волали від захоплення, і їх скривджені чоловіки, мужики на вулицях, які обертаються – моє життя перетворилося на нескінченну череду – зароби, віддай, захоплюйся (зачіскою, сукнею, трусами і т.д.), їж, що дали і можеш бути вільний.
Складно описати весь цей клубок роздратування, що склався, здавалося б, із дрібниць.
Я жив поруч із дуже красивою, але холодною жінкою. Десь я розумів, що її холодність від краси не залежить, але саме ця її краса мене найбільше і дратувала – я бачив, як дивляться на неї із захопленням і розумів, що вона “пустишка” в красивій обгортці – було шкода навколишніх, які заздрили, але не знали як справи йдуть насправді …
Одного разу трапилося як в анекдоті – у мене зірвалося відрядження, у напарника померла мама, він рвонув додому, я – до себе, перевдягнутися, залишити валізу і мчати на допомогу.
Залетівши в квартиру я застав там картину – вона і якийсь товстий мужик перекидалися в нашому ліжку. Не повірите, спочатку все в мені закипіло, але буквально за хвилину все всередині ніби розслабилося, і від п’ят пішла хвиля полегшення, поки нарешті не переросла в посмішку.
З цією посмішкою вони мене й помітили. Поки стрибали, плутаючись у простинях, я кинув сумку, перевдягнувся в костюм і помчав до напарника – ловлячи себе по дорозі на тому, що згадуючи про горе, яке спіткало друга, сумую, а згадуючи ці “танці” на своєму ліжку – радію.
Два дні я пробув з другом, вирішуючи питання похорону і просто підтримуючи товариша. Два дні не дзвонила ні вона мені, ні я їй. Потім приїхав додому, вдома вона, як ні в чому не бувало (мабуть обрала тактику – нічого не було) пиляла нігті.
Витягнув її валізу я мовчки почав збирати її речі. Була істерика, були сльози, були благання, були прохання про прощення – поки вона “танцювала” навколо мене, я методично закидав усе, що трапляло під руку у валізу і в усі пакети і сумки, які опинилися під рукою.
Не буду розповідати про суди, про всяку гидоту, скажу лиш одне – я зустрів жінку. Звичайну жінку, за якою ніхто особливо не оглядається і не пищить від захвату, але я ніколи не думав, що в будинку може пахнути не лише духами, а й пирогами, що у мене будуть питати, що я хочу на вечерю, що мене будуть вислуховувати, радити і підказувати, що мені будуть віддавати, а не віддаватися і з обожнюванням заглядати мені в очі, а не чекати обожнювання.
Для всіх зрада – горе, а я згадую той день, як один із найщасливіших у моєму житті.
Ніякої особливої моралі немає в цьому оповіданні про життя, окрім того, що не все те золото, що блищить. Дурень був, що сам усе не розірвав, довів до такого розвитку подій, але щасливий, що доля допомогла … “